Народився і виріс в чарівній Україні на Полтавщині
(Де лани широкополі, і Дніпро і кручі, буде видно, буде чути, де реве Ревучий).
Кінець 1970-х років.
Один дід.
Картинка.
Класичне село того часу на Полтавщині, не багате і не бідне. Майже всі сім’ї тримають домашнє господарство: кури, качки, гуси, індики, кролі, свині, корови. Цегляна хата. Весь двір засаджений фруктовими деревами. А далі город на пів гектара. Всередині вся хата вимазана глиною і вибілена крейдою. Велику площу хати займає піч. До діда з бабою з’їхалася вся рідня, щоб допомогти упорати кабана. Діти ховаються на печі – і страшно і цікаво. Скоро прийде дід колій, якого бояться. Але цікаво побачити його ніж-колун. В хату заходить дід. Він високого зросту, жилавий, лице немов обточене вітром, козацькі вуса, в яких завжди захована усмішка, очі іскряться. На поясі висить кисет з тютюном стародавнього сорту «Вергун» і дерев’яна паличка на яку намотана нарізана стрічками газети «Ізвєстія». Сідає за стіл. З мішка якого приніс із собою, витягує довгий ніж-колун, і кладе його на стіл перед собою. Ніж-колун – це трьохгранний штик від «трьохлінєйки», кінчик якого розплесканий в невеличкий овал, а до основи прироблена дерев’яна ручка. На столі стоїть пляшка домашньої горілки і стакан-гранчак. Дід не поспішаючи розправляє вуса, наливає повну склянку горілки і випиває. Потім відриває шматок газети і скручує самокрутку із Вергуна товщиною з великий палець і закурює. В хату заходить бабуся:
– Оце знову ти накурив повну хату, ото точно як батько, що назбира друзів, та як накурять повну хату, що діти лазять навкарачки, бо тільки пів метра від підлоги можна дихати. А мати ані чичирк!
Дід у відповідь, – кахи-кахи із живота, – наче грім гримить і шибки ледве не вискакують з вікон.
Діти ховаються на печі.
Докуривши самокрутку, дід ішов, і робив своє діло. Через деякий час, закінчивши, дід знову заходив до хати і сідав за стіл. І все повторювалося знов включаючи бабусину промову.
Вергун, у кого він був, люди вирощували самі. Коли він дозрівав, листя зривали і свіжим зразу складали у папушу. Потім папуші перев’язували ниткою і складали у нефарбований глечик який герметично закупорювали воском. До горла глечика прив’язували мотузку. Глечик таємно клали в потік, річку яка тече, і прив’язували до коріння дерев. Так листя Вергуна могло свіжим пролежати рік. Коли потрібен був тютюн, глечик діставали, і свіже листя сушили в темному місці. Висушений лист мав зелений колір. Потім листя різали гострим ножем на маленькі квадратики зі стороною, приблизно, один міліметр. Порізане листя в потрібній пропорції змішували із висушеним і так само порізаним стеблом, попередньо вичищеним від білої серцевини (вона дає їдкість). Листя дає міцність а стебло дає дим. Так виходив тютюн Вергун.
Кажуть, той Вергун в Україні, передавався від батька до сина і від діда до внука ще з дохристиянських часів.
Початок 1980-х років.
Інший дід.
На ті часи і в тому місці, хто його знав, виглядав своєю поведінкою в житті дещо дивно. Не вживав спиртні напої і не палив тютюн. Був абсолютним противником вбивств. Це, наприклад, проявлялося в тому, що дід завжди їхав на день з дому у справах, коли потрібно було різати курей, бити кролів, чи колоти кабана. Хоча ніколи нічого не говорив і не переконував.
Про нього відомий випадок. В молодості в смутні часи, в скрутних життєвих обставинах, сам навчився грати на скрипці за сім днів. Завдяки чому вижив.
Картинка.
Та сама хата. Велику частину хати займає стародавня піч, всередині якої може вміститися доросла людина. Посередині передньої частини печі на видному місці – припічок. Припічок, це невеличка поличка з глини. На припічку стоять красиві листівки, прислані різними родичами. Навпроти печі стоїть внук і розглядає листівки. Дід поруч, чимось зайнятий. Внук помічає серед листівок нову, якої раніше не було:
– Діду, а що це за нова листівка? Від кого?
– А це, внучку, запрошення на вибори до верховного совєту у Москву.
– А що ж таке вибори?
– А це, внучку, ми, жителі нашого району обираємо серед кращих, розумних і мудрих жителів нашого району найкращого, який поїде у Москву у верховний совєт і буде нашим представником. Він буде там піклуватися про наш район, про людей нашого району, щоб у нас все було добре.
Внук бере листівку і дивиться її з другого боку.
– Діду, а чому тут три рядки, а написаний тільки один чоловік? Вибори – це ж від слова вибирати, а тут ні з кого вибирати?
Пауза…
– Підростеш, зрозумієш…
Середина 1980-х років.
Батько.
Не вірив ні в бога ні в чорта. Був атеїстом в радянському стилі. Але коли починав будь-яку важливу справу говорив:
– Ну, з Богом.
– Тату, а ти ж в бога не віриш?
– Не вірю, але то не важливо, так говорили діди, так треба.
Від народження батько володів абсолютним слухом. Міг з однієї ноти назвати пісню, чи музичний твір. Проте, все життя пропрацював простим робітником оскільки органічно не переносив класичної музики.
Будучи школярем жив у селі, а в райцентр їздив навчатися у музичній школі. Батько там навчався по класу баяна. І коли закінчував музичну школу, потрібно було здавати випускні екзамени. Баян він здав на відмінно, але за правилами потрібно було здати уривок класичної музики на піаніно. А в ті часи піаніно було одне на весь район у музичній школі. Як же підготуватися? Батько запам’ятав як викладач виконувала музичну композицію на піаніно. У школі на парті намалював клавіатуру і по пам’яті завчив механіку руху пальців. Здав іспит з першого разу на відмінно. Викладач була дуже здивована (їй теж було відомо, що в районі одне піаніно). Коли вона дізналася як він вивчив гру, то вирішили відвезти його на прослуховування до Полтавського музичного училища. Після розмови з директором училища і прослуховування його взяли навчатися.
Але на зворотному шляху вони проходили повз гуртожитку музичного училища, з вікон якого лунали звуки голосів і інструментів – це тренувалися грі і співу студенти. Почувши класичні твори, батько категорично відмовився від навчання у музичному училищі.
Картинка.
Райцентр на Полтавщині. Ніч. Небо всіяне міріадами зірок. Небо, немов лінзою притягнуте до землі. Батько і син стоять і дивлячись на небо розмовляють.
– Оце бачиш, сину, скільки незчисленно зірок на небі. Кожна зірка, то як наше Сонце. І скільки там кругом них планет, яких ми не бачимо.
– А що ж там за зірками?
– А там ще більше зірок, ми бачимо лише дуже маленьку частинку.
– А за тими зірками що?
– А там галактики, які об’єднують незчисленні сонячні системи, які так само крутяться кругом своїх центральних сонць.
– А за галактиками що?
– Та… Щось там є.
– А за тим що?
– Хтозна… А може там дзеркало.
У кожного з Предків є свої достоїнства і свої особливості, але їх об’єднує належність до одного багатотисячолітнього Роду.
У кожного народу є свої звичаї і свої традиції, завдяки яким народ має силу йти в історичних епохах і періодах. Але для майстра, як для індивідуальності, важливо відрізняти духовну суть, духовну силу, духовну основу, – духовний корінь Вчення, що дає першопочаткову можливість природного існування звичаїв і традицій.
Олександр Кравченко
